Марічка,Тарас і Миколка
Миколка і Тарас колядують
         Намело снігу! Як нам роздивитися Тараса і Миколку серед заметів, коли вони  йдуть селом у Святий вечір з іншими дітлахами? Здається, це Тарас: крихітка  років п’яти у сірій хустці навхрест. Видно тільки червоні щоки та блакитні очі. Вся хустка у великих сніжинках. А ось і Миколка, двоюрідний брат Тараса. Підбіг ззаду й штовхнув Тараса убік від стежки, прямо в замет. Натовп  рухається селом від хати до хати. В одні хати діти заходять і співають довго-довго, інші господарі зустрічають ряджених на порозі, та в дім не кличуть. Старші йдуть першими:
       Ангели співають,
       Славу возвіщають.
       Як на небі, так на землі
       Мир проповідають.
         Світланка несе зірку з дзвіночками. Ігор вивернув кожух навиворіт, розфарбував обличчя сажею, гуде в дудку. Андрій десь роздобув справжній величезний барабан, такий, які приносять лише на весілля.
        Славим Тебе, Царю,
        Небесний Владарю,
        Даруй літа щасливії
        Цього дому господарю.
        Подивіться, що там відбувається? Відчиняються двері  –  і  на порозі з’являється дід Петро. Світланка танцює, інші грають, співають, посівають зерном. Дід посміхається, виносить дітям хліб та цукерки. Тарас  кладе  дари  до свого мішечка. Інші мішки вже повні. Будинок самотнього діда Петра останній  у селі. Час вертатись назад. Дзвенять дзвіночки, великий барабан гупає, і дитячий хор розходиться по домівках.
          Даруй  господарю,
          Даруй господинi.
          Даруй літа щасливії
          Нашій неньці Україні!
           Миколка  і  Тарас  живуть  на  дальній  околиці  села. Їм йти  довше  за  інших. Ось  зникає за  хвірткою  свого  будинку  Світланка. Дорога йде через невелике поле, за яким на пагорбі видніються два будинка.
Сніг мете й мете.
        - Послухай, Тарасе, -  пропонує Миколка. - До будинку так далеко! Давай  зайдемо до Марічки, погріємось.
        - Давай, - погоджується шестирічний Тарас. – Пряниками  і  цукерками  поділимося. Малу ж не відпустили на колядки. Вона зрадіє.
            І справді, мала Марічка не спить, сидить в будинку одна. Марічці чотири роки. Миколка і Тарас знімають кожушки, сідають за стіл, чекають частування. Марічка вбирається: мамина хустка, фартушок. Що звичайно робить мама, коли  приходять гості? Дівчинка наливає горілку в стакани. Тарас і Миколка – що звичайно роблять гості? – випивають горілку залпом. Сидять.
         Тарас каже:  - Спасибі твоєму дому, господиня, ми підемо!
         Миколка може тільки дивитися – його очі широко відкриті, а рот немов онімів.  Марічка допомагає зав’язати хустки та проводжає гостей. А потім ще сидить біля вікна, і задоволено дивиться, як маленькі фігури зникають стежкою вбік   поля. Радіє, що змогла правильно прийняти гостей.
          Пройшовши полем метрів п’ятдесят, Тарас і Миколка мовчки падають, їх  починає замітати снігом.
           Мати Марічки, повернувшись від кума, слухає захоплену розповідь дочки. Батько біжить стежкою, щоб дізнатися,  чи  дійшли  діти  додому. Дійшли. І кожен  спить  у себе в  хаті. Дядько, який  повертався  з  колядок  із  сусіднього  села, знайшов у снігу Тараса. А коли на возі Тараса розтрясло, то почулося: "Другий був". Дядько повернувся і викопав із снігу Миколку.

Що ховає у сараї баба Явдоха

         Навесні бабуся Тараса закрила сарай на замок. Ніколи такого не було, щоб замок висів на порожньому сараї.
        Марічка думала, що баба Явдоха  ховає скриню з діамантами, яку відкопала на городі. Миколка сперечався, що це нісенітниця, що діамантів бути не може, але якийсь скарб, напевно, Явдоха виявила. Тарас сміявся – було ж зрозуміло, що вся справа у старій швейній машинці, а закривається баба Явдоха від злодіїв. - Від яких злодіїв? - цікавилися Марічка та  Миколка. І Тарас не знаходив відповіді.
        У будь-якому разі, діти хотіли дізнатися, що зберігає баба Явдоха у сараї. Вони зламали стару дошку. Першою полізла Марічка, тому що вона менша від усіх на зріст та найхудіша. Спочатку загуркотіли порожні відра, а потім пролунав крик. Тарас і Миколка злякалися, але теж полізли у сарай – виручати Марічку. Миколка проліз, а голова Тараса застрягла – ні туди, ні сюди. Тарас теж почав кричати, коли побачив, що Марічка стоїть у темряві та вказує на порожню труну. Так, у сараї була труна, а до стіни притулена могильна плита з портретом баби Явдохи!
       - Що ж це, баба Явдоха насправді мертва і ходить сюди спати? І тут її могила? - заплакали Миколка і Марічка. Прибігли дорослі. Син Явдохи, Петро, виніс дітей на світло. А Явдоха витягла Тараса. Сусіди, які збіглися, стали питати:
        - Що у тебе за труни у сараї, Явдохо?        
        - Що за труни, що за труни? Всього одна труна. Ось помру я, боронь Боже， – а  дітям і клопотатись не треба. І камінь замовила без дати. Дату смерті вибити – і  готово.
         - У матері повна шафа приданого. Чотири сукні приготувала для похорону. Одних лише  хусток – все село можна нарядити, - сміється Петро.
        - Не голою ж у труну лягати. Он  Мар’яну в чому ховали! А все від того, що не підготувалася!
         - Ти, Явдохо, з глузду з’їхала! - каже сусідка і забирає Тараса, Миколку та Марійку їсти пиріжки. А дорослі обговорюють, чи гарний вийшов пам’ятник.

Поросятка тітки Неоніли

         У тітки Неоніли великий двір. Мукають корови, кудахкають кури, уздовж сараїв стоять клітки з фредками і кролями, кілька бичків живуть в окремих стійлах, і аж три собаки охороняють комори. Головне багатство Неоніли – поросятка. Увесь двір зритий їх рильцями і потоптаний їх копитцями.
        Неоніла висока, міцна, рожевощока, з білим волоссям. Сьогодні у неї особливо багато роботи – потрібно робити сметану. Неоніла говорить Тарасу:
       - Тарасе, ти  рахувати вмієш?
       - Вмію!        - То допоможи мені. Я вже погано рахую. Порахуй моїх поросят! Чи всі у дворі? Ніхто не втік?
          Хлопчики радіють такому відповідальному завданню та сідають на лавочку біля кухні. Рахувати поросят складно, тому що ті бігають.
        - Раз, два, три ... десять, - рахує Тарас. - Двадцять два, двадцять три, - змінює його Миколка. - Багато у неї поросят. Тарас збивається і починає знову. Але, здається, поросят стає все більше й більше.
        - А давай їх усіх переженемо до саду! - пропонує Миколка. І будемо рахувати  тільки тих, хто прибігає по цей бік від хвіртки.
       - Точно.
       - Раз, два, три ..., - знову рахує Тарас.
        - Сорок п’ять, сорок шість.
         Неоніла виходить на ґанок з двома літровими банками сметани.
        - Ну що, Тарасе, скільки вийшло поросят?         - Не менше, ніж вісімдесят. Але точно не можу порахувати, збиваюся,    може й сто. Скільки їх у Вас було ?
        - А як ти рахував?
        - Ми їх переганяли з двору в грушевий сад.
        - Так вони ж назад через поле прибігали! - сміється тітка Неоніла. - У мене всього десять поросят. Але вони бігають швиденько.
         Збентежені хлопчики перевіряють. Так, дійсно, одні й ті ж поросятка бігають по колу. Вдесятьох. Ось і цей з великою чорною плямочкою весь час пробігає, і цей, дуже щетинистий, здається знайомим.
       - Ну, рахівники, віднесіть додому сметану.
      - Незручно вийшло, - каже Миколка, коли вони виходять за ворота. – З поросятами не допомогли, а сметану за роботу взяли.
       - Не взяти було б неввічливо, - пояснює Тарас.

Дід Петро полює

         Дід  Петро часто йде на сінник за будинком і там спить. Навіть сьогодні, у день свого дев’яносторіччя. А в цей час у хаті за довгим столом сидить вся сім’я та святкує дивовижну дату. Дід наш такий старий, що правнуків у нього шістнадцять. І всі правнуки пищать, їх годують, вони сплять на руках у своїх матерів та батьків, які посідали навколо довгого столу, заставленого їжею. Про діда всі якось і забули. Спить собі – то й добре. І тут до хати входить дід Петро. Він тримає за вуха товсту зайчиху.
        Сім’я разом змовкає. Зайчиху забирають, діда саджають за стіл – він плаче і сміється, розповідаючи, що зайчиха пригрілася біля нього, сплячого на сіні:      
      - Ну я її і впіймав!
      - Ну дід, ну дає! – захоплено кажуть родичі один одному. І Тарас теж вказує Миколці:
      - Бачиш, який у мене дід!
      - Так він і у мене дід! - нагадує Миколка.
      - Точно, - погоджується Тарас.

Миколка, Тарас та Марічка пасуть корів

        Марічці п’ять, Миколці шість, а Тарасу сім років. Сьогодні вранці вони йдуть пасти своїх корів. У Миколки дві корови. Тобто, він так говорить, що дві корови. Але насправді Марічка й Тарас з ним погоджуються із ввічливості. Певна річ, що друга корова зовсім і не корова, а теля.
        Теля народилося  на початку весни. Всі по черзі дивилися у віконце сараю – дивилися, як корова стогне, а ветеринар погладжує її по животу. Ветеринар Сергій Іванович звелів "дрібноту прибрати".
       - Що ж це робиться! - казав Тарас. - Народжується нова корова, а нас не пускають!
       - Несправедливо, - казав Миколка. - Як же ми побачимо, які у теляти оченятка? Як дізнаємося, дівчинка чи хлопчик? І ще – ось теля побіжить як народиться – чи не побіжить?
        Миколка і Тарас полізли дивитися з даху. Мокра корівка невпевнено стояла посередині двору і перебирала тоненькими ніжками, які ставила ширше – щоб не впасти.
      Це все було давно. Сьогодні Миколка сам веде своїх чорно-білих корів пастися. І Марічка веде руду корову. І Тарас теж руду. Корова Тараса – дочка корови Марічки. Такі ось родинні коров’ячі зв’язки. Діти йдуть селом, проходять повз ставок, проганяють корів через перше поле і наближаються до другого, на якому й потрібно зупинитися. Раптом корова наступає на ногу Миколці.
      - Корова мені ногу віддавила, - кричить Миколка.       - А-а-а-а, - кричить Марічка. Миколка витягає ногу із м’якої землі:
      - Живий!
        На другому полі діти прив’язують дорослих корів до вбитих у землю залізних петель та лягають в тіні дерева, щоб відпочити й обговорити подію. Щоб, наприклад, було, якби корова наступила Миколці на ногу по-справжньому? Нога б зовсім відпала чи ні? І чи пришили б ногу лікарі, якби вона все-таки відпала?

Час фарбувати гусей

      Миколка, Тарас та Марічка сидять на лавці й гойдають ногами. Кожен стискає гроші у жменьках. Сьогодні всім трьом звеліли купити баночку фарби для гусенят. Їх завжди позначають фарбою, щоб не переплутати. Ну що ж, доручення треба виконувати. У сільпо продається багато фарби. Проте найдешевша – фіолетового кольору.
      - Давайте купимо найдешевшу, - пропонує кмітливий Тарас. Заощадимо гроші і купим за них багато повітряних кульок.
        - Кульки – річ необхідна, - погоджується Миколка.
        - Та й гуси які гарні будуть – фіолетові, - підмітила Марічка.
          Продавщиця запитує: - Вам насправді звеліли купити стільки кульок?
        - Навіть не сумнівайтеся, - запевняє її Тарас. Він не боїться, що їхню брехню викриють. Адже фарбу вже купили – яким чином мама дізнається про кульки?
         Наступного дня Миколка виводить на вулицю п’ять фіолетових гусенят, Тарас – сімох, а Марічка – цілу фіолетову гусячу зграю: п’ятнадцять птахів. Миколку й Тараса гуси пощипують, і Марічка їм пояснює:
      - Треба їх прутиком лякати. Вони дуже бояться прутика. І щаслива трійця прутиками жене гусей до ставка – вздовж парканів, які звечора повністю пофарбовані свіжою фіолетовою фарбою.

Похід

          - Завтра йдемо у похід! - оголошує Ніна Георгіївна. - Беріть із собою теплі речі, запаси їжі та води! Малюки збираються на шкільному подвір’ї. Тут учні різних класів, із кожним – маленький брат або сестричка. Усі з судками, кошиками, сумками. Вчителька наказує шикуватися парами, і діти урочисто направляються до поля. На іншій стороні поля вчителька командує:
         - Привал!
         Всі дуже стомилися, тому розсідаються на пеньки і підстилки, прихоплені з дому, та закушують.  Багато дітлахів вперше вирушили у такий серйозний похід.
        З пагорба відкривається пейзаж на далекі ліси. Покриті деревами пагорби перемежовуються із зеленими, чорними, жовтими полями. Сонце ще не зійшло високо. Повітря не спекотне. Дрібні комашки літають, але ще рано до того часу, коли з’являться оводи, які жалять.
       Вчителька годує сина Павлика і водночас показує, що під час війни, он у тому лісочку, і в тому ліску, і навіть ось у тому – ховалися партизани. Мама Тараса сьогодні, коли доїла корову, розповідала, що Ніна Георгіївна теж була у партизанському загоні, снайпером. Але Тарас мовчить – може, це військова таємниця? Та й не віриться йому, що Ніна Георгіївна така смілива. Вона, напевно, насправді й стріляти не вміє.
      Якщо дивитися в бік села, то видно, як на довгих городах, що тягнуться за будинками, працюють колгоспники. Повітря ще прозоріше. Якщо прижмуритися, то, навіть, видно, як кури ходять по дворах. І як центральною дорогою трактор їде селом. А назустріч йому – віз.
     Вчителька піднімає дітей і веде їх далі, до наступного ліску, соснового. Марічці стає важко нести сумку, і вона роздає свої яблука. Та й інші діти охочіше діляться один з одним припасами. Ось і обійшли навколо села. Задоволені малюки прощаються один з одним і зі своєю вчителькою – біжать додому.
      Все-таки похід – справа велика. І начебто, всі поля та ліски виходжені вздовж та впоперек. Але похід – це зовсім серйозно, адже так? Можна і від голоду, і від холоду померти. Справжній похід витримає не кожен.

Ластівка

         Марічці дуже цікаво, як влаштоване гніздо ластівки, тому все літо вона розглядає гнізда під дахами хати. Але ні, не дістати. А ось у сараї дотягнутися до ластівчиних гнізд можна. Але як дістати пташеня?
       Бабуся Марічки помічає, що ластівки розкричалися, і визирає з кухні:
    - Марічко, не можна чіпати гнізда! Марічка біжить до брата Тараса. Він найстарший і повинен все знати про ластівок.
      - Так гнізда можна чіпати! Ми стільки гнізд з Миколкою розорили.
      - Тоді допоможете мені дістати пташеня? - запитує Марічка.
     -  Тут є пташенята, - каже Тарас, заглянувши у гніздо. - Дістати одного?     
     - Благаю! - каже Марічка.
      - Можна.
        Тарас витягує пискливе пташеня. Батьки-ластівки обурені і підлітають зовсім близько.
    - Який гарненький, товстенький, маленький пінгвінчик! - захоплюється Марічка. - Ну мені вже шкода його, поклади назад.
        Товариші виходять на подвір’я та сідають під виноградом.
       - Що там було? - запитує Микола.
       - Пташеня! - пищить Марічка, показуючи, як пташеня боялося.
       - Ви що, пташеня брали? - уточнює Миколка.
       - Ну так.
       - Мама каже,  якщо взяти пташеня – ластівки покинуть гніздо.
       - Як покинуть? - лякається Марічка. - І моє пташеня помре?
      - Помре, точно помре, - каже Миколка. - І корова тепер теж помре. Погана прикмета!
     - Вже час плакати чи ще не час? - думає Марічка. Але ластівка прилітає й годує пташеня.

Банка молока

          Банку молока треба відвезти до тітки Неоніли. Антоніна, тітка Миколки і Тараса, позичила банку молока минулого тижня, а тепер вирішила віддати борг.
         Тарас і Миколка вивозять з сараю велосипед. Прийняли рішення: Тарас буде крутити педалі, Миколка поїде на багажнику з банкою молока. Вирішують – і  їдуть. Тим більше, що надворі зовсім темно – треба поспішати.
          Тарасу важко крутити педалі. Ось він долає перший пагорб, другий ... Дорога проходить повз цвинтара.
         Миколка лякається:
       - Тарасе, а чи не нападуть на нас мерці?
      -  Не повинні. –
      - А якщо нападуть? Вже темно.
        Тарас крутить педалі та поглядає у бік цвинтарної огорожі. Його теж турбує, що мерці можуть напасти. Але вигляду подавати не можна – Миколка  злякається.
        Хоч Тарас і мовчав, Миколка все одно злякався і не вдержав банку. Все молоко розлилося. Як бути? Треба їхати назад. Антоніна зітхає, наливає нову банку молока.
       Тепер банку тримає Тарас, а Миколка керує велосипедом. Тарас намагається заспокоїти товариша:
      - Ти, Миколко, не бійся. У мерцях нічого страшного немає. Буває, звісно, що вони на людей нападають. Але я особисто такого ніколи не бачив. Хоча, можливо, це тому, що мерці людей з'їдають, і потім тих людей ніхто не бачить ...
         Безлюдна дорога тиха – чутно як ритмічно скриплять пружини, шарудять велосипедні ланцюги і крутяться колеса. Вдалині виють собаки. Миколка стискає зуби від страху та тисне на педалі сильніше.
       Тарас продовжує заспокоювати друга:
    - А якщо мерці й нападуть на нас, то завжди можна втекти. Вони ж не  наздоженуть! Миколко, ти бачив мерця, якого у ставку знайшли минулої весни? Ось все тому, що ти не бачив. Мрець був такий синій, що кожному ясно – такий  швидко бігати не може. Інша річ, якщо хтось вдома помре. Тоді, може, й наздожене. Але ось того мерця зі ставка, що похований найближче до огорожі, можеш не боятися ... Бачиш, які маленькі ворота? Ну хіба можуть через нього водночас всі мерці пролізти ? Максимум три-чотири мерця кинуться за нами ...  
      Миколка не витримує та падає разом з велосипедом, Тарасом і банкою молока. А потім підхоплюється й тікає, плачучи, додому.
     - Чого це він? - дивується Тарас, струшуючи уламки та оглядаючи мокру від молока сорочку. - Адже й справді, багато мерців одночасно й не нападуть, десь троє-четверо.  А ось якщо мерці вміють літати ...
       Тарас сідає на велосипед та їде за Миколкою:
        - Гей! Миколко! Якщо мерці вміють літати – тоді зовсім інша справа ...

Весільна свиня

        - А Настя заміж виходить, - розповідає перед уроками Марічка шкільним подружкам.
       - Правда? А за кого? За кого?
       - Поки не вирішили.
         На перерві новина про весілля доходить до класу Тараса і Миколки. Не може бути! Нещодавно, коли ходили на ставок, Настя обіцяла вибрати собі за чоловіка або Тараса, або Миколку. І навіть погодилася почекати, коли вони виростуть.
       - Але ж Настя нам обіцяла почекати!
       - Розумієте, чекати ніяк не можна, - роз’яснює Марічка. – Адже кабан виріс!
       - Який кабан? – запитує Тарас.
       - Той, якого на весілля ростили.
          Увечері Настя сидить перед дзеркалом:
         - А що, Марічко, я гарна?
         - Дуже! – каже Марічка.
        - А що, біла сукня мені личить?
        - Жах як личить!
        - Але кого вибрати?
        І Настя знову розглядає свій список. Вони з Марічкою пригадали усіх неодружених хлопців на селі та у сусідніх селах, і навіть кількох наречених, які їздять до міста на заробітки. Усього нарахували п’ятдесят чотири хлопця. Потрібно вирішувати. Мама Насті дуже хоче онуків. А Настя нічого не хоче, але список пише.
         Цілий місяць Настя просить Марічку запрошувати кавалерів то на ставок, то до саду. І дивиться уважно – може, вона комусь особливо подобається. Але не схоже, щоб було так. I ось всі сроки минають. Зі списку залишається  останній – міський Стасик. Настя його й вибирає. Скоро весілля. Можна різати свиню.
         Миколка дуже вразливий. Зовсім не витримує, коли ріжуть худобу або птицю на м’ясо, плаче й тікає. Тому мама Миколки сьогодні заздалегідь посилає сина з пирогами у гості до Неоніли. Будинок Неоніли так далеко, що криків свині не буде чутно. Решта дітей залишаються і підглядають через паркан.
          Мотрона, плачучи, вказує на кнура, якого треба забивати.
         - Чого плачеш? Весілля буде! – дивується Явдоха.
         - Шкода, сама вигодовувала.
        - Свиня вона на те й свиня.
        - Ох, - закриває обличчя фартушком Мотрона і йде.
          За будинком Мотрони серед високих старих яблунь на покривалі сидять Настя та Світланка.
       - Думаю, ось тут нехай твоя мама зробить складку. – Мама  Світланки -   швачка, до якої стоять у черзі всі дівчата в селі.
      - Ну ось ця складка вже зовсім зайва, - зі знанням справи доводить Світланка. Краще тут приробимо троянду.
      - Атласну?            
      - Та хоч і атласну.
        Їхня розмова переривається криком.
      - Ну ось, схопили, - каже Світланка.
       Свиня кричить. Миколчин тато коле і коле, а свиня все жива. Кров ллється так сильно, що Марічка дивитися не може, присіла біля паркану і затулила вуха долонями. А Тарас дивиться, як свиня б’ється в руках у шістьох чоловіків. Та ось крики змовкають, і свиня смикається тихіше, тихіше і завмирає.

Помста Тараса і Миколки

       На городі стоїть весільне шатро. Столи розставлені на шістсот осіб: хіба це жарт – рідня з двох сторін! З кухні носять їжу, з льоху – самогон. Марічка підходить до найбільшого бутля і приміряється – як раз по її росту.
       А через кілька годин гості сидять за столом, молодим приносять коровай. Молоді нічого не їдять з поставленого перед ними. Неймовірну сукню зшила мама Світланки для Насті – вся у квітах. Викрійка польська, наймодніша. Стасик у чорному костюмі, до лацкана прикріплена біла атласна квітка.
Приходять музиканти. Наречена танцює з усіма, кожному дарує стрічку. І з Тарасом танцює, і з Миколкою.
     - Я знаю, що ми зробимо, - каже Тарас.
       Тарасу вдається забрати туфельку нареченої. Музиканти знову починають грати. Але що це? У нареченої немає туфлі! Гості регочуть, а свідок нареченого кричить, що купує туфлю. Тоді Тарас виходить і продає туфлю, але не відразу, а поторгувавшись.
Трактор

        Сонце котиться вниз по рожевіючому небу. Серед соломки на полі стрекочуть і дзвенять комашки. Поруч з сараєм, що покосився, пригинаються до землі обважнілі гілки яблуні. А Миколка і Тарас сидять у тракторі та пересувають важелі.
       Марічка в трактор не залазила. Ходила навколо та й знайшла мотузку. Мотузка не те, щоб дуже довга і не те, щоб дуже коротка, накинута на одну з дощок сараю.
     - Як думаєш, Миколко, дотягнеться ця мотузка до трактора?
     - Зараз подивимося.
       Хлопчики зістрибують на землю та розплутують мотузку. Вдається навіть примотати мотузку до трактора.
     - Поб’ємося об заклад, що це спеціальна тракторна мотузка? Щоб трактор не покотився – його прив’язують, - каже Тарас.
     - Як це він може покотитись? - запитує Марічка.
     - Як? Як? Як трактори котяться? Пої-ї-ї-де собі та подавить наші городи.
      - Ну ж бо, дрібнота, вимітайтеся звідси! – у двері заглядає тракторист Борис. Він повинен відігнати трактор у ремонт.
     - Ах, - сплескує руками Марічка, коли мотузка, що зв’язує сарай і трактор, натягується.
     - Цікаво,чи порветься мотузка, - каже Тарас.
     - Звісна річ! У трактора – кінська сила! - каже Миколка.
       Мотузка натягується, сарай розсипається, піднімається хмара пилу.
     - Ну що, - каже Марічка, - порвалася мотузка?
     - Міцна, значить, мотузка, - каже Тарас.

Помічники

       Дід Петро кличе онуків лагодити дах. Нова черепиця складена під стіною будинку. Ігор лізе на дах, Андрій несе інструменти. Тарас і Миколка думають, що робити.
     - Дід тут назбирав скарбів, - кричить Андрій. - Увесь дах завалений сміттям.
     - А на трубі, взагалі, сидить курка! - каже Микола.
     - Товста і бурчить! Незадоволена, що ми їй заважаємо.
       Старші брати, Андрій та Ігор, починають ходити по даху, скидають сміття вниз.
     - Дивіться, тут щоденник! - Ігор витягує з гори сміття старенький пожовклий  щоденник, який розсипається. - Одні двійки! Батькові треба показати.
      Миколка повзе дахом найдалі від усіх та знаходить купу старих газет. Він намагається ногою скинути газети вниз. Із купи газет вилітають оси. Хлопчики хапають дошки, ганчірки та починають відмахуватися від жалючих ос.
      Дід Петро, сидячи на лавці біля сараю та спостерігаючи за хлопцями, тре очі й дивується: таких ігор на даху він за все життя не бачив. Треба пояснити молоді, як лагодили дах у минулому! Але Миколка, за ним Тарас, Андрій та Ігор стрибають на стіг сіна та тікають до ставка. Глухий дід Петро залишається біля сходів, що впали.
      Підходить товста курка і клює дідів чобіт.
- От молодь! - каже дід курці. - Пограли та втекли. А хто ж тепер черепицю буде класти?

Як Тарас ходив у розвідку

        Давид, Дмитро та Миколка грають за армію червоних, а Тарас і Марічка – за білих. Усі червоні сховалися. Генерал Тарас велить одній половині свого війська – Марічці – лізти у розвідку на горище, завалене сіном, а другу половину – тобто себе – веде до курнику. Із сідал зістрибують кури, у повітря злітає пір’я. Десяток пухнастих курчат, стрибаючи один на одного, з пискотом вибігає з курника.
      - Ну, що тут? - примружившись, оглядається у темряві генерал Тарас. Раптом він помічає якесь ворушіння у клітці для гусей і забирається туди. Дверцята клітки зачиняються – червоні прив’язують двері та, регочучи, тікають святкувати перемогу.
      До сидячого у клітці Тараса підходять птахи. Якась курка взагалі сідає прямо над його головою. Тарас зганяє курку - ще знесеться - і думає, як же вибратися:
     - Марічко, Марічко! - кричить він.
       Марічка не чує. Вона на горищі.
     - Поки Марічка прийде, можна й померти, - думає Тарас і намагається розрізати мотузку своїм складаним ножиком. Ось Тарас виповзає з клітки.
      - Як же болять руки й ноги! Зараз я задам цим червоним! Ось ви де!
        Генерал Тарас не вірить своїм очам. Непримиренні суперники – Марічка та червоні – грають в саду.
      - О, Тарасе, - кричить Миколка. – Давай-но сюди! Дивись, що нам дали! Це справжній хокей!
       І Тарас, забувши про все на світі, кидається до маленького білого пластмасового поля.

Про те, як серед білого дня на людей нападають дикі звірі

      Марічка йде додому від тітки Неоніли та несе цілу верету моркви. Марічці увесь час здається, що хтось йде слідом за нею. Ні, насправді хтось сопе та пробирається за придорожніми кущами!
     - Мабуть, хлопчаки, - каже Марічка.
       Ніхто не відповідає. У кущах хтось фиркає.
     - Може, це дикий ведмідь або розлючений кабан? А може – обидва?
       Марічка біжить так швидко, як тільки може. Дикий звір теж біжить, проламуючись крізь зарості вздовж дороги. Марічка забирається на пагорби, перескакує з каменю на камінь. Але з того, як гойдаються кущі вздовж стежки, вона бачить, що чудовисько не відстає. Коли Марічка зупиняється, то дикий звір теж зупиняється та чекає.
       Попереду останнє поле. І стежка там вже йде серед трави, кущів-дерев немає. Добігши до краю лісу, Марічка обертається. І тут величезна морда страшного чудовиська дивиться прямо їй в обличчя. Марічка кидає верету з морквою і тікає.
      Антоніна витягує відро з колодязя. Почувши крик дочки, вона виглядає за паркан і бачить Марічку, яка щодуху біжить полем. Антоніна кидає відро, кидається назустріч дівчинці. Вислухавши розповідь Марічки, Антоніна каже:
   -  Ходімо подивимось на це чудовисько!
   - Ні, - впирається Марічка, - нізащо!
     Але Антоніна тягне її за руку: - Де верету кинула? Показуй! І ось Марічка знову опиняється біля страшних чагарів. На узліссі, у хмарі квіткового пилку, серед ледачих метеликів та гудучих бджіл, стоїть корова тітки Неоніли та їсть моркву, розсипану на білій хустці.

Дракон

    - А ми дракона завели!
     Всяке бувало у Голохвастах. І кози, й вівці, й нутрії. Але драконів ніхто поки не заводив.
     Задоволений Миколка сидить на великій бочці, а сільські дітлахи слухають його:
  - Морда у дракона червона, страшна, очі чорні. А коли він виросте, буде пихкати вогнем. І я звелю дракону спалити того, хто мене образить!
   - А скоро він виросте?
   - Днями.
  - Ми більше не будемо тебе кривдити, - кажуть діти. - А можна подивитися на твого дракона?
  - Можна, - каже Миколка. - Але дракон ще зовсім маленький, йому не можна заважати. - Ви приходьте по одному, приносьте драконівську їжу – пряники, цукерки, печиво, варення. Батьки ввечері йдуть, прибігайте та дивіться.
      До вечора у Миколчиному дворі збираються маленькі паломники зі всього села. На лавці біля сараю складаються дари дракону. Червонопика, потворна істота, яку ніколи не бачили, сидить у загоні та вкрай незадоволена навалою відвідувачів. Страшенні нарости на морді та звисаюча м’ясиста борода, довга гола шия, скорчений дзьоб, чорне тіло, сховане у темряві сараю – все це наводить жах на діточок, які прийшли.
      - А ну якщо він уже виріс і зараз пихне вогнем?
     - Який він страшний!
     - Ой, мамцю, справжній дракон!
     - Миколко, я знайшов лише мариновані кабачки. Це підійде?
    - Давай-но сюди, недотепо! - Миколка бере банку в чергового прохача і пропускає його до дракона.
       Наївшись шоколадок та пряників, увесь забруднений в солодощах, задоволений Миколка оголошує:
    - Все, на сьогодні досить. Дракону потрібен відпочинок. Приходьте іншим разом.
       І виганяє гостей за ворота.
      Коли дітлахи відходять далеко, і їхні захоплені розмови затихають, через паркан із сусіднього двору перестрибує Тарас. Він підсідає до Миколки, який поїдає варення, і питає:
    - Це що тут у тебе було? Який дракон?
      Миколка підсуває Тарасові гору солодощів.
    - Це я індика показував. Їж швидше, зараз повернуться і все позабирають.

Невдала покупка

     Марічка не грає у пісочниці, не дивиться за гусенятами та не грає в ляльки. У Марічки горе. Батьки купили нову дитину. Марічка скаржиться Миколці й Тарасу:
    - Ця нова дитина увесь час кричить. Заважає спати вночі.
    - Ти ж сама недавно була маленькою! - каже Тарас.
    - Я не була такою гидкою. Та ще якби це була сестричка ... А то брат. У мене вже стільки братів! Навіщо мені ще один?
     - Але й сестер у тебе багато - Настя, Світланка ...
     - Сестри зайвими не бувають!
     - Певно, дівчаток розібрали до того, як твої мама й тато прийшли в сільпо, - каже Миколка.
    - Я тобі сто разів пояснював, звідки з’являються діти, - говорить Тарас.      - Ти нічого у цьому не розумієш, - встигає сказати Миколка до того, як Тарас кидається на нього.
      - Ну ось, - зітхає Марічка, дивлячись на хлопчаків, які зчепилися й котилися по траві. - Тепер і в мене вдома почнеться там-тара-там.
         Увечері Марічка приходить до Тараса вдруге.
       - Розкажи мені звідки з’являються діти.
      -  Відомо звідки. Лелека приносить.
      -  Звідки ти знаєш?
     -   Я вже дорослий, мені батьки розповіли.
    -   Ясно, - каже Марічка.
        Вона йде через усе село до високого стовпа на узбіччі дороги, що веде у місто, і дивиться вгору. У величезному гнізді на одній нозі стоїть лелека.
      - Навіть якщо лелеки і приносять дітей, то звідки ж вони їх приносять?
        Дівчинка заходить до баби Явдохи:
      - Бабо Явдохо, скажіть, а звідки лелеки беруть дітей?
     -  Боженька їм посилає.
        Боженька – той, хто дав бабі Явдосі жовтенький секретний  папірець. Іноді баба Явдоха дістає з-за дзеркала листок і водить по рядках пальцем, шепоче незрозумілі слова. Тато Марічки, голова колгоспу, дуже лається на Явдоху через Боженьку. Навряд чи тато і мама домовилися щодо нової дитини з Боженькою.
       По дорозі назустріч біжить Миколка.
     - Де люди дістають дітей?
    - Ну скільки разів вам повторювати, - кричить Миколка. - У сільпо! Дітей купують у сільпо!
      - Не може бути!
      - Тільки так і може бути!
     - Але ось Тарас каже, що їх лелека приносить, а баба Явдоха – що лелеки літають за дітьми до Боженьки.
     - Лелеки – казки для малюків! Дітей купують у ма-га-зи-ні!
     - А скільки коштують діти?
     - Щоб купити дитину, треба багато грошей. П’ять мішків.
    - П’ять мішків !!!! - Марічка обурена. - Краще купити замість дитини морозиво або сукню.
       Вночі у будинку Марічки запалюється світло, батько й мати вибігають з дому. Починають гавкати собаки. Село прокидається. Запрягають віз. Дмитро їде у місто за міліціонером. Пропав новонароджений Маріччин братик. Марічка сидить біля вікна: дивиться, як метушаться дорослі, і думає, скільки грошей поверне магазин за цього бракованого крикливого малюка, якого вона віднесла у сільпо. Повернуть п’ять мішків грошей чи менше? І ще – чи повернуть ковдру? Вона, все-таки, така гарна, з мереживами.

Кухарі

      Тарас сьогодні за старшого. Всі дорослі поїхали у місто. Хліб уже з’їли, кашу з’їли, сир з’їли, солоні помідори з’їли. Нічого не вдієш, треба готувати їжу.
      Тарас дістає горщик-чавунець:
    - Що будемо готувати?
    - Морозиво, - пропонує Марічка.
    - Вареники, - пропонує Тарас.
   - Це я не вмію.
   - А що ти вмієш?
   - Ну я бачив, як мама картоплю варить.
   - А як вона варить?
   - Чистить, водою заливає і на піч ставить.
     Діти беруть ножі й витягують з мішка три картоплини.
   - Яка у вас брудна картопля! - каже Марічка.
   - Та й дрібна! - каже Миколка, у якого картопля вистрибує з рук.
  - Аййййй, - кричить Тарас. Він відрізав картопляну шкірку, але порізався та засунув палець до рота.
   - Знаєте, давайте її так зваримо, раз не виходить почистити.
    Діти кидають картоплю у чавунець, наливають воду.
  - Щось вода дуже каламутна, - каже Марічка, піднімаючи кришку чавунця.
  - Так і має бути, - каже Тарас. – Трішки повариться – і можна їсти.
    Минає година, друга.
  - Мабуть, час знімати з печі, - каже Марічка і притягує чавунець на стіл.
  - Знаєш, Тарасе. У вас не тільки брудна й дрібна картопля. Але ще й піч не гріє.   Вода ж бо зовсім холодна!
-  Та все одно, вона так довго стояла на печі, що точно приготувалася.
   Тарас з’їдає свою картоплину – зі зрізаним боком. Миколка – маленьку та прудку. Марічка – останню картоплину.
  - І хрумтить же!
   Діти задоволені:
 - Нічого так приготували!
 - Навіть краще, ніж мама!
 - Так мама взагалі готувати не вміє!

Чесність

     Маленький жовтий автобус набитий битком. Ще більше людей залишилося на вокзалі – не влізли. Ось жінка везе шість великих подушок. Ось старенький із курчатами. Бабуся тримає кошик з поросям. Дядечко в капелюсі та костюмі тримає горщики з розсадою. Молода жінка годує немовля. Поруч із Марічкою – старенький, у якого щось капає з сумки.
     Автобус їде до Грушівки. Відкриті всі вікна, але все одно страшенна спека.
   - Тітонько, моя бабуся не купила квитки! - кричить Марічка кондукторци.
      Спочатку кондукторка вдає, що не чує, але потім її доводиться протискуватися через увесь автобус, щоб взяти у Маріччиної бабусі гроші. Бабуся не знає, куди сховати очі.
    - Що ж ти, дівчинко, так кричиш? – запитує кондукторка, відриваючи квитки.
    - По-перше, треба завжди поступати чесно. Який приклад подає мені бабуся? А ще я квиточки збираю.

Увова

      Ніна Георгіївна поставила Миколці двійку. Миколка зробив у творі прикру помилку.
    - Молодець, - сміється Тарас. Брати завжди повертаються зі школи разом. - Що за "увова"?!  Як тобі це тільки спало на думку?!
    - Розумієш, я хотів написати "У Вови був старший брат Саша, як у мене – старший брат Тарас". Але відволікся подивитися на Стьопку та Давида. Вийшло "увови".
      Стьопка та Давид прогулювали твір, забулися і вибігли на шкільне подвір’я. Тому зробили вигляд, що несуть скло – пішли повільно, широко розставивши порожні руки. Вчителька навіть сказала:
    - Ось які молодці Степан і Давид! Ми про них погано думали, а вони такими помічниками ростуть, скло несуть!    - Що ж мені тепер робити? - запитує Микола. - У щоденнику двійка.
   - Треба сторінку виривати. Або он закинь щоденник куди-небудь та скажи, що загубив.
   - Мама тоді точно піде до школи.
    Хлопчики доходять до ставка.
  - Давай  поб’ємося об заклад, що я перепливу швидше за тебе, - раптом каже Тарас і хутко біжить до ставка. Тарас кидається до води прямо в одязі, піднявши над головою ранець  із книгами.
    - Як би не так, - Миколка стрибає у воду, щосили намагаючись обійти брата.
     Тарас обертається і стрибає на Миколку. Обидва хлопці на кілька хвилин ховаються під водою. А потім пливуть далі.
   - Що ж це таке?! - каже мама Миколки, висипаючи вміст мокрого шкільного ранцю на подвір’я. - І підручник мокрий, і щоденник, всі оцінки змилися.
Що тепер Ніні Георгіївні скажемо? Все мокре!
   - Ех, - Миколка вдає, що засмучений. - Це я Тараса рятував зі ставка.
  - Рятував Тараса? Це добре. Брата завжди виручай.
    Тарас, який слухає цю розмову з вікна, заплющує одне око. Потім друге. І посміхається.

Баба Явдоха збирається вмирати

      Марічка прийшла подивитися на маленьких кроликів. Кроликів майже не видно у сіні, проте чутно, як баба Явдоха лається зі своїм сином Петром:
   - Ти не правильно викручуєш, ось так треба ...
     Правою рукою вона закручує мокрий рушник від себе, лівою – до себе.
     Петро робить зовсім навпаки.
   - Ще раз дивись, - показує Явдоха.
     Марічка витягає кошеня з сараю. Кошеня маленьке, руде, у ледве помітну білу смужку. Пухнасте.
    Баба Явдоха знову не дає спокою Петру:
  - Я тобі все у зошиті записала. На кілограм муки триста п’ятдесят грамів води ...
     Навіщо дядькові Петру рецепт пиріжків із вишнями? Баба Явдоха зовсім з глузду з’їхала ...
     Марічка заходить у курник і витягує щойно знесені курячі та качині яйця, складаючи їх у коморі на великий мішок із кукурудзою.
    Баба Явдоха ходить по двору за Петром із великим кабачком і пояснює:
   - Ось такі кружечки відрізатимеш ... Оцту на один літр води будеш класти ..
    Навіщо дядькові Петру рецепт маринованих кабачків?
- Навіщо Ви його вчите пекти пироги? - запитує Марічка, коли Петро не витримує і тікає з двору.
- А якщо вмру. А у нього навіть дружини немає. А якщо буде – тепер усі нездари безрукі. Хто ж йому пиріжків напече, хто ж йому помідорів насолить?! - і баба Явдоха починає плакати, витираючи сльози краєчками фартушка. - А коли Ви вмрете, бабусю Явдохо? - запитує Марічка.
- Та вже скоро, скоро, онучко! - баба Явдоха глибоко зітхає і підіймається, йде доїти корову, а потім несе вбік кухні два відра молока та переливає у бак.
 - Молоко! - кричать із воза, який зупиняється біля будинку.
- Молочник! - кричить Марічка.
   І ось Явдоха біжить до воза із баком молока.
   Баба Явдоха говорить молочнику:
 - Ох, сили вже не ті. Якось без мене Петрик залишиться!

Подвиги

     Тарас дуже злий. Миколці вдалося зістрибнути з високої вишні та зламати руку. Тепер Миколку всі жаліють, він перший герой на селі. У нього справжній гіпс! Весь ранок Тарас ображається і не заглядає у двір брата. Сидить біля зеленого паркану – вдає, ніби йому нецікаво перелазити до Миколки.
 - Навідай брата, - кричить мама. - Занеси того хліба, що ми взяли у місті.
 - Хліб треба занести. Та й нудно. Не до сопливого ж Стьопи йти, коли брат-герой - прямо за парканом, - думає Тарас.
 - Гей, Миколко! - кличе Тарас, заглядаючи до сусіднього двору.
     Що за справи?! Немає у дворі Миколки! А ну як він задумав щось цікаве і знову прославиться?! Треба терміново шукати брата! Тарас перестрибує через паркан, біжить по двору, оглядається – і на лавці Миколки немає, і на кухні немає. Тарас кладе хліб на стіл та біжить у садок. Так і є. Миколка в садку. Біля старої чавунної ванни. Мама Миколки збирає у ванну дощову воду – для поливу садку. Миколка чомусь стоїть, нагнувшись біля ванної, опустивши голову та плечі у воду.
    - От так молодець! - ще більше ображається Тарас. - Я там сиджу, сумую, а він тренується дихання затримувати! Щоб мене на ставку обійти. І як довго витримує! А, може, він щось ховає? Ось як витягну його і по шиї надаю! Тарас хапається за сорочку брата і витягує його голову з води. Але щось з Миколкою не так – він осідає на землю. Його обличчя зовсім синє.
   - Потонув! - здогадується Тарас. - Намагався обійти мене та ще й потонув! Це ж тепер всі тільки про нього й говоритимуть! - і Тарас зі злістю починає бити Миколку: - Я тобі покажу!
    Миколка приходить до тями. Сидить, до пояса мокрий, і пояснює:
  - Розумієш, я щось побачив на дні ванної і вирішив придивитися. Похитнувся і впав. А рука ж у гіпсі – вибратися не можу. Добре, що ти прийшов.
-  А може, ти тренувався дихання затримувати?
   Миколка тільки махає руками.
  Однак треба переодягнути мокрий одяг, і хлопці йдуть до будинку, дістають зі скрині речі.
- Слухай, - запитує Тарас, - а навіщо ти все-таки з дерева стрибнув? Щоб мене обскакати?
  Миколка відводить убік загіпсовану руку, щоб одягти сорочку, і каже:
- Герої повинні здійснювати подвиги.

Кульчики

    Марічці подарували золоті кульчики. Вуха у неї не проколоті, але коли-небудь мама обов’язково дозволить проколоти. Тепер точно дозволить, оскільки кульчики вже є. Та ще такі дорогоцінні – може, баба Явдоха все життя на них збирала гроші.
   Марічка стоїть перед дзеркалом – то до одного вуха прикладе кульчик, то до іншого. То мамину кофтинку одягне і подивиться, чи пасують кульчики до кофти.
    А що якщо розстебнути дужку? Подивитись, як замочок працює?
    Марічка бере одного кульчика, і золота дужка ламається.
    Марічка ховає кульчики в найдальніший кут шафи, і думає: - Що ж тепер робити? Зізнатися – насварять. А як же не зізнатися? Адже запитає, мама запитає, де кульчики ...
    Сім’я збирається на обід. Марічка сидить ледве жива. Нічого не може їсти, все боїться, що хтось запитає про кульчики, а збрехати вона не зможе. Але дорослі зайняті своїми розмовами.
    Прибігають подружки. Марічка грати не хоче – боїться, що розмова зайде про кульчики і доведеться їх показати.
    Минає вечір. Усі збираються спати. Марічка йде у свою кімнату і робить вигляд, що заснула. Але насправді вона не спить. Вона перевертається з боку на бік. Слухає, як прибирають зі столу, як забирають посуд, як вкладаються спати. Марічка підходить до шафи і дістає кульчики. Тепер вона тримає їх у жменьці, під подушкою.
    У віконці з’являється місяць. І Марічка дивиться, дивиться на нього. А місяць такий золотий, як і кульчики. Ось місяць котиться за стіг сіна і Марічка не витримує, підхоплюється з ліжка і біжить до маминого ліжка:
 - Мамо!
  Мама прокидається, запалює світло:
- Що трапилося?
  Марічка не може говорити, тільки плаче.
 - Що трапилося?
   Марічка розкриває долоньку і показує зламаний кульчик.
- І ти через це весь день така? І не спиш?
  Марічка киває.
- Віднесу майстру, він полагодить.
- Правда? Полагодить? - запитує Марічка.
- Правда.
- Добре спиться, коли не треба нічого ховати в шафі! - думає Марічка, засинаючи у своєму ліжечку.

Буркун

     Сьогодні повинні вилупитися каченята. Правда, всі про це забули. Тільки дід Петро ходить з палкою біля великої коробки, вкутує качку, що висиджує каченят, ставить коробку ближче до грубки і чекає.
 - Ти що, діду? - запитує Марічка.
 - Чекаю каченят.
 - А навіщо?
 - А якщо я раніше помру й не побачу?
   Марічка тікає, а дід бурчить на качку, щоб висиджувала швидше. Качка  не витримує й тікає. Дід бурчить, що навіть качки з глузду з’їхали і розівчилися висиджувати. Він слухає, що відбувається всередині яйця, розбиває яйце й виймає крихітне каченя. Те пищить. Дід виймає друге, третє. Скоро у коробці серед битої шкаралупи пищить цілий виводок. Каченята мокрі, брудні. Дід сміється – дожив, дочекався каченят у цьому році. Хіба жарт – дев’яносто років?    Кожен день немов останній. Дід виносить качину коробку у двір і висипає пташенят на травичку. А сам сідає на лавочку і дивиться, як дворові птахи підходять до пташенят, що пищать. Дід засинає. Уві сні він бачить, що неслухняні новонароджені каченята щипають розсаду на городі, і знову бурчить.

Жабенята

      Скільки жабенят навесні на ставку! Марічка ходить навколо води і не може надивитися – помаранчеві, рожеві, салатові, смарагдові жабенятка, малятка з жовтими спинками, з чорними цятками, з блакитними смужками – яких
 тут тільки немає! Берег біля ставка невисокий і до жаб можна дотягнутися паличкою.
     - А що якщо дістати одну жабку? - думає Марічка.
     І ось вже у неї в руці жабеня, схоже на шматочок цегли – червоне, ніби обпалена глина.
   - Це найкрасивіше жабеня на землі! - каже Марічка. - Яке воно крихітне!
     Марічка набирає жаб у поділ, за пазуху. І цю хочеться взяти, і ту. Жаби стрибають, повзають під сукнею, а деякі навіть квакають. Чуєш?
      Тепер можна йти додому і розглянути жаб краще, розклавши їх на підлозі кімнати.
       І Марічка починає йти повільно-повільно, щоб не повбивати жабенят. Марічка йде повз зарості, де на неї колись нападали дикі звірі. Тобто це спочатку Марічка подумала, що за кущами дикі звірі. А виявилося, що це корова тітки Неоніли йшла за веретою, повною моркви. Але тепер Марічка нічого не боїться і несе жаб через пагорби до дороги і далі, широкою головною вулицею. Добре, що Тарас і Миколка не грають біля будинку – а то відібрали б жабенят. Марічка доходить до своєї хвіртки, заходить у будинок.
       Мама Марічки, Антоніна, з самого ранку пече пироги. Вона у фартушку, засипаному борошном. А на столі на дерев’яній дошці лежить тісто. Дід Петро теж тут, сидить, щоб контролювати пироги і давати корисні поради. Антоніна зовсім не звертає уваги на поради, але дід продовжує говорити.
      Марічка показується на порозі кухні, і Антоніна дивиться на неї:
    - Що це з тобою, чому сукня ворушиться?
      Антоніна нахиляється і поправляє Маріччину сукню, жаби починають вистрибувати.
    - Та що ж це таке? - кричить Антоніна.
    - Скільки холодушок! - каже дід Петро.
     Марічка намагається ловити жаб, але вони залазять під стіл, під лавку, під скриню, у відро, стрибають у відкритий підвал.
     Увечері дід Петро та Марічка сидять на лавці біля паркану.
   - Бідні мої жабки! - каже Марічка.
   - Щось мені погано. Це, мабуть, від того, що я багато пирогів з’їв! - каже дід Петро.
-  Знову дід багато пирогів з’їв. Краще б він порахував, скільки горілки випив! - каже Антоніна, відкриваючи двері, щоб випустити жаб на вулицю.

записано Любавой Малышевой в 2014 году
перевод выполнен Натальей Кировой в 2018 году
корректура выполнена Ангелиной Мошевой, Ириной и Анастасией Бортник в 2019 году




Миколка и Тарас колядуют
Намело снега! Как нам разглядеть Тараса и Миколку среди сугробов, когда они идут по селу в Святой вечер с другими ребятишками? Кажется, это Тарас: крошка лет пяти в сером платке крест-накрест. Видны только красные щеки и голубые глаза. Весь платок в крупных снежинках. А вот и Миколка, двоюродный брат Тараса. Подбежал сзади и толкнул Тараса в сторону от тропинки, прямо в сугроб. Толпа движется по селу от дома к дому. В одни хаты дети заходят и поют долго-долго, другие хозяева встречают ряженых на пороге и в дом не зовут. Старшие идут первыми:
       Ангели співають,
       Славу возвіщають.
       Як на небі, так на землі
       Мир проповідають.
Светланка несёт звезду с колокольчиками. Игорь вывернул тулуп наизнанку, раскрасил лицо сажей, гудит в гудок. Андрей раздобыл где-то настоящий огромный барабан, какие приносят только на свадьбу.
        Славим Тебе, Царю,
        Небесний Владарю,
        Даруй літа щасливії
        Цього дому господарю.
Посмотрите, что там происходит? Открывается дверь и на пороге показывается дид Петро. Светланка танцует, остальные играют, поют, посевают зерно. Дид улыбается, выносит детям хлеб и конфеты. Тарас кладет дары в свой мешочек. Другие мешки уже полные. Дом одинокого дида Петра последний в селе. Пора идти обратно. Звенят колокольчики, большой барабан ухает и детский хор расходится по домам.
           Даруй  господарю,
           Даруй господинi.
           Даруй літа щасливії
           Нашій неньці Україні!
Миколка и Тарас живут на дальней окраине села. Им идти дольше всех. Вот скрывается за калиткой своего дома Светланка. Дорога идет через небольшое поле, за которым виднеются на пригорке два дома. Снег метёт и метёт.
- Послушай, Тарас, - предлагает Миколка. - До дома так далеко! Давай зайдем к Маричке, погреемся.
- Давай, - соглашается шестилетний Тарас. - Пряниками и конфетами поделимся. Малую-то не пустили на Колядки. И то ей радость.
Малая Маричка, и правда, не спит, сидит в доме одна. Маричке четыре года.
Миколка и Тарас снимают тулупчики, садятся за стол, ожидают угощения. Маричка наряжается: мамин платок, передник. Что обычно делает мама, когда приходят гости? Девочка наливает горилку в стаканы. Тарас и Миколка — что обычно делают гости? -  выпивают горилку залпом. Сидят.
Тарас говорит: - Спасибо твоему дому, хозяйка, мы пойдем!
Миколка может только смотреть – глаза его широко открыты, а рот словно онемел. Маричка помогает завязать платки и провожает гостей. А затем еще сидит  у окна и, довольная, смотрит, как маленькие фигуры удаляются по тропинке в сторону поля. Рада, что смогла правильно принять гостей.
Пройдя метров пятьдесят по полю, Тарас и Миколка молча падают, их начинает заметать снегом.
Мать Марички, вернувшись от кума, выслушивает восторженный рассказ дочери. Отец бежит по тропе, чтобы узнать, дошли ли дети домой. Дошли. И каждый спит у себя в хате. Дядько, который возвращался с колядок из соседнего села, нашел в снегу Тараса. А когда на телеге Тараса растрясло, то послышалось: "Был второй". Дядько вернулся и выкопал из снега Миколку.

Что прячет в сарае баба Явдоха
Весной бабушка Тараса закрыла сарай на замок. Никогда такого не бывало, чтобы висел замок на пустом сарае.
Маричка думала, что баба Явдоха прячет сундук с бриллиантами, который откопала на огороде. Миколка спорил, что нет, чепуха, бриллиантов быть не может, но клад наверняка какой-нибудь Явдоха обнаружила. Тарас смеялся – было же ясно, что всё дело в старой швейной машинке, а запирается баба Явдоха от воров. - От каких воров? - интересовались Маричка и Миколка. И Тарас не находил, что ответить.
В любом случае, дети хотели узнать, что хранит баба Явдоха в сарае. Они сломали старую доску. Первой полезла Маричка, потому что она меньше всех ростом и самая худая.
Сначала загрохотали пустые вёдра, а потом раздался крик.
Тарас и Миколка испугались, но тоже полезли в сарай — выручать Маричку.
Миколка пролез, а голова Тараса застряла – ни туда, ни сюда. Тарас тоже начал кричать, когда увидел, что Маричка стоит в темноте и указывает на пустой гроб. Да, в сарае был гроб, а к стене была прислонена могильная плита с портретом бабы Явдохи!
- Что же это, баба Явдоха на самом деле мёртвая и ходит сюда спать? И здесь ее могила? - заплакали Миколка и Маричка.
Прибежали взрослые. Сын Явдохи, Пётр, вынес на свет детей. Сбежавшиеся соседи стали спрашивать: - Что у тебя за гробы в сарае, Явдоха?
- Что гробы, что гробы? Всего один гробик. Вот помру я неровён час – а и хлопотать детям и не надо. И камень заказала без даты. Дату смерти выбить - и готово.
- У матери полный шкаф приданого. Четыре платья приготовила для похорон. Одних платков – всё село можно нарядить, - смеётся Пётр.
- Не голой же в гроб ложиться. Вон Марьяну-то в чём хоронили! А всё от того, что не подготовилась!
- Ты, Явдоха, с ума сошла! - говорит соседка и уводит Тараса, Миколку и Марийку есть пирожки. А взрослые обсуждают, красивый ли получился памятник.

Поросёнки тётки Неонилы
У тётки Неонилы большой двор. Мычат коровы, кудахчут куры, вдоль сараев стоят клетки с фредками и кролями, несколько бычков живут в отдельных стойлах и целых три собаки охраняют амбары. Главное богатство Неонилы – поросёнки. Весь двор изрыт их рыльцами и истоптан их копытцами.
Неонила высокая, крепкая, розовощекая, с белыми волосами. Сегодня у неё особенно много работы -  надо делать сметану. Неонила говорит Тарасу:
- Тарас, ты считать умеешь?
- Умею!
- Так помоги мне. Я уже плохо считаю. Посчитай моих поросёнков! Все во дворе? Никто не сбежал?
Мальчики радуются такому ответственному заданию и садятся на лавочку около кухни. Считать поросёнков сложно, потому что те бегают.
- Раз, два, три... десять, - считает Тарас.
- Двадцать два, двадцать три, - сменяет его Миколка. - Много у неё поросёнков.
Тарас сбивается и начинает снова. Но поросёнков, кажется, всё больше и больше.
- А давай их перегоним всех в сад! - предлагает Миколка. И будем считать только тех, кто с этой стороны калитки прибегает.
- Точно.
- Раз, два, три..., - снова считает Тарас. - Сорок пять, сорок шесть.
Неонила выходит на крыльцо с двумя литровыми банками сметаны.
- Ну что, Тарас, сколько получилось поросёнков?
- Не меньше, чем восемьдесят. Но точно не могу посчитать, сбиваюсь, может и сто. Сколько их было у вас?
- А как ты считал?
- Мы их перегоняли со двора в грушевый сад.
- Так они же обратно через поле прибегали! - смеётся тётка Неонила. - У меня всего десять поросёнков. Но они бегают быстренько.
Смущенные мальчики проверяют. Да, действительно, одни и те же поросёнки по кругу бегают. Вдесятером. Вот и этот с большим чёрным пятнышком всё время пробегает, и этот, очень щетинистый, кажется знакомым.
- Ну, счетоводы, отнесите домой сметану.
- Неудобно получилось, - говорит Миколка, когда они выходят за ворота. - С поросёнками не помогли, а сметану за работу взяли.
- Не взять было бы невежливо, - объясняет Тарас.

Дид Петро охотится
Дид Петро часто уходит на сеновал за домом и там спит. Даже сегодня, в день девяностолетия. А в это время в хате за длинным столом сидит вся семья и празднует удивительную дату.  Дид наш такой старый, что правнуков у него шестнадцать. И все правнуки пищат, кормятся, спят на руках своих матерей и отцов, усевшихся вокруг длинного стола, уставленного едой. Про деда все как-то и позабыли. Спит себе - и ладно.
И тут в хату входит дид Петро. Он держит за уши толстую зайчиху. Семья разом смолкает. Зайчиху уносят, дида усаживают за стол - он плачет и смеётся, рассказывая, что зайчиха пригрелась около него, спящего на стоге сена:
- Ну я её и поймал!
- Ну дид, ну даёт! - восторженно говорят родственники друг другу.
И Тарас тоже указывает Миколке:
- Видишь, какой у меня дид!
- Так он и у меня дид! - напоминает Миколка.
- Точно, - соглашается Тарас.

Миколка, Тарас и Маричка пасут коров
Маричке пять, Миколке шесть, а Тарасу семь лет. Сегодня утром они идут пасти своих коров. У Миколки две коровы. Вернее, он так говорит, что две коровы. Но на самом деле Маричка и Тарас с ним соглашаются из вежливости. Ясное дело, что вторая корова вовсе и не корова, а телёнок.
Телёнок родился в начале весны. Все по очереди смотрели в окошко сарая - глядели, как корова стонет, а ветеринар поглаживает её по животу. Ветеринар Сергей Иванович велел “мелюзгу убрать”.
- Что же это делается! - говорил Тарас. - Рождается новая корова, а нас не пускают!
- Несправедливо, - говорил Миколка. - Как же мы увидим, какие у телёнка глазки? Как узнаем, девочка или мальчик? И еще – вот телёнок побежит как родится - или не побежит?
Миколка и Тарас полезли смотреть с крыши. Мокрая коровка неуверенно стояла посредине двора и перебирала тоненькими ножками, которые ставила пошире – чтобы не упасть.
Это всё было давно. Сегодня Миколка сам ведёт своих черно-белых коров пастись. И Маричка ведет рыжую корову. И Тарас тоже рыжую. Корова Тараса - дочка коровы Марички. Такие вот родственные коровьи связи. Дети идут по селу, проходят мимо пруда, прогоняют коров через первое поле и приближаются ко второму, на котором и нужно остановиться. Вдруг корова наступает на ногу Миколке.
- Корова мне ногу отдавила, - кричит Миколка.
- А-а-а-а, - кричит Маричка.
Миколка вытаскивает ногу из мягкой земли:
- Живой!
На втором поле дети привязывают взрослых коров ко вбитым в землю железным петлям и ложатся в тени дерева, чтобы отдохнуть и обсудить происшествие. Что бы, например, было, если бы корова наступила Миколке на ногу по-настоящему. Отвалилась бы нога совсем или нет? И пришили бы ногу доктора, если бы она всё-таки отвалилась?

Пора красить гусей
Миколка, Тарас и Маричка сидят на лавке и болтают ногами. У каждого в кулачке зажаты деньги. Сегодня всем троим поручили купить баночку краски для гусят. Гусят всегда помечают, чтобы не перепутать. Что же, поручения надо выполнять. В сельпо продаётся много красок. Но самая дешевая — фиолетовая.
- Давайте купим самую дешевую, - предлагает сообразительный Тарас. - Сэкономим деньги и купим много воздушных шаров.
- Шары — вещь нужная, - соглашается Миколка.
- Да и гуси какие будут красивые — фиолетовые, - замечает Маричка.
Продавщица спрашивает: - Точно ли вам велели купить столько шаров?
- Даже не сомневайтесь, - уверяет ее Тарас. Он не боится, что обман раскроется. Ведь краска куплена — как же мама узнает о шарах?
На следующий день Миколка выводит на улицу пять фиолетовых гусят, Тарас — семерых, а Маричка — целое гусиную фиолетовую стаю: пятнадцать птиц. Миколку и Тараса гуси пощипывают и Маричка объясняет: - Надо им прутиком грозить. Прутика они очень боятся.
И счастливая троица прутиками гонит гусей к пруду - вдоль заборов, которые с вечера сплошь покрашены свежей фиолетовой краской.
  

Поход
-Завтра идём в поход! - объявляет Нина Георгиевна. - Берите с собой тёплые вещи, запас еды и воды!
Малыши собираются в школьном дворе. Здесь ученики из разных классов, с каждым - маленький брат или сестрёнка. Все с кузовками, корзинками, сумками. Учительница командует строится парами и дети торжественно направляются к полю. На другой стороне поля учительница командует:
-  Привал!
Все очень устали, поэтому рассаживаются на пенёчки и подстилочки, прихваченные из дома, и закусывают. Многие детишки первый раз в таком серьезном походе.
С пригорка открывается вид на дальние леса. Покрытые деревьями холмы перемежаются зелеными, чёрными, желтыми полями. Солнце еще не поднялось высоко. Воздух нежарок. Мелкие комашки летают, но далеко до времени, когда появятся жалящие оводы.
Учительница кормит сына Павлика и заодно показывает, что в войну, вон в том леске, и в том леске и даже вот в том - скрывались партизаны. Мама Тараса сегодня, когда доила корову, рассказывала, что Нина Георгиевна тоже была в партизанском отряде, снайпером. Но Тарас молчит — может, это военная тайна? Да и не верится ему, что Нина Георгиевна такая смелая. Она, наверное, даже стрелять не умеет на самом деле.
Если смотреть в сторону села, то видно, как на длинных огородах, которые тянутся за домами, работают колхозники. Воздух ещё прозрачнее. Если прищуриться, видно даже как куры ходят по дворам. И как по центральной дороге по селу едет трактор. А навстречу ему — телега.
Учительница поднимает детей и ведет их дальше, до следующего леска, соснового. Маричке становится тяжело нести сумку и она раздаёт свои яблоки. Да и остальные дети охотнее делятся друг с другом припасами. Вот и обошли вокруг деревни. Довольные малыши прощаются друг с другом и со своей учительницей - бегут домой.
Большое это всё-таки дело — поход. И вроде бы исхожены все поля и лесочки вдоль и поперёк. Но поход — это совсем серьёзно, ведь так? Можно и от голода, и от холода помереть. Не всякий это выдержит — настоящий поход.

Ласточка
Маричке очень интересно, как устроено гнездо ласточки, поэтому все лето она разглядывает гнезда под крышами хаты. Но нет, не достать. А вот в сарае дотянуться до ласточкиных гнезд можно. Но как достать птенчика?
Бабушка Марички замечает, что ласточки раскричались, и выглядывает из кухни:
- Маричка, нельзя трогать гнезда!
Маричка бежит к брату Тарасу. Он самый старший и должен всё знать про ласточек.
- Да можно трогать гнёзда! Мы столько гнёзд с Миколкой разорили.
- Тогда поможете мне достать птенца? -  спрашивает Маричка.
- Тут есть птенцы, - говорит Тарас, заглянув в гнездо.
- Достать одного? Умоляю! - говорит Маричка.
- Можно.
Тарас вытаскивает пищащего птенчика. Родители-ласточки возмущены и подлетают совсем близко.
- Какой хорошенький, толстенький, маленький пингвинчик! - восторгается Маричка. - Ну мне уже жалко его, положи обратно.
Товарищи выходят на двор и присаживаются под виноградом.
- Что там было? - спрашивает Миколка.
- Птенец! - пищит Маричка, показывая, как птенец боялся.
- Вы что, птенца брали? - уточняет Миколка.
- Ну да.
- Мама говорит, если взять птенца — ласточки бросят гнездо.
- Как бросят? - пугается Маричка. - И мой птенчик умрёт?
- Умрёт, точно, - говорит Миколка. - И корова тоже теперь умрёт. Плохая примета!
- Пора плакать или не пора? - думает Маричка. Но ласточка прилетает и кормит птенца.

Банка молока
Банку молока надо отвезти к тётке Неониле. Антонина, тётка Миколки и Тараса, заняла банку молока на прошлой неделе, а теперь решила отдать долг.
Тарас и Миколка выводят из сарая велосипед. Решают: Тарас будет крутить педали, Миколка поедет на багажнике с банкой молока. Решают — и едут. Тем более, что темно совсем — надо торопиться.
Тарасу тяжело крутить педали. Вот он преодолевает первый холм, второй... Дорога проходит мимо кладбища.
Миколка пугается: - Тарас, а что, не нападут на нас мертвецы?
- Не должны.
- А ну как нападут? Уже темно.
Тарас крутит педали и посматривает в сторону кладбищенской ограды. Его тоже беспокоит, что мертвецы могут напасть. Но виду подавать нельзя — Миколка испугается.
Хоть Тарас и молчал, Миколка всё равно испугался и уронил банку. Всё молоко разлилось. Как быть? Надо ехать обратно. Антонина вздыхает, наливает новую банку молока.
Теперь банку держит Тарас, а Миколка — ведёт велосипед. Тарас пытается успокоить товарища: - Ты, Миколка, не бойся. В мертвецах ничего страшного то нет. Бывает, конечно, что они на людей нападают. Но я лично такого никогда не видел. Хотя, конечно, может, это потому, что мертвецы людей съедают и потом тех людей никто не видит...
Безлюдная дорога тиха - слышно как ритмично скрипят пружины, шуршат велосипедные цепи и крутятся колёса. Вдали воют собаки. Миколка сжимает зубы от страха и нажимает на педали посильнее.
Тарас продолжает успокаивать друга: - А если и нападут на нас мертвецы, то всегда можно убежать. Они же не догонят! Миколка, ты видел мертвеца, которого в пруду нашли прошлой весной? Вот всё потому что ты не видел. Мертвец был такой синий, что всякому ясно — такой быстро бегать не может. Одно дело, если кто дома помрёт. То может и догонит. Но вот того мертвеца из пруда, что похоронен ближе всего к ограде, можешь не бояться... Видишь, какие маленькие ворота. Ну разве могут через него мертвецы  пролезь все сразу? Максимум три-четыре мертвеца кинутся за нами...
Миколка не выдерживает и падает вместе с велосипедом, Тарасом и банкой молока. А потом вскакивает и убегает с плачем домой.
- Чего это он? - удивляется Тарас, стряхивая осколки и осматривая мокрую от молока рубашку. - Ведь и правда, много мертвецов сразу-то и не нападет, штуки три-четыре. А вот если мертвецы не умеют летать...
Тарас садится на велосипед и едет за Миколкой:
- Эй! Миколка! Если мертвецы умеют летать -  тогда совсем другое дело...

Свадебная свинья
- А Настя замуж выходит, - рассказывает перед уроками Маричка школьным подружкам.
- Правда? А за кого? За кого?
- Пока не решили.
На переменке новость про свадьбу доходит до класса Тараса и Миколки. Не может быть! Недавно, когда ходили на пруд, Настя обещала выбрать себе в мужья или Тараса, или Миколку. И даже согласилась подождать, когда они вырастут.
- Но ведь Настя нам обещала подождать!
- Понимаете, ждать никак нельзя, - разъясняет Маричка. - Хряк-то вырос!
- Какой хряк? - спрашивает Тарас.
- Тот, которого на свадьбу растили.
Вечером Настя сидит перед зеркалом:
- А что, Маричка, я красивая?
- Очень! -  говорит Маричка
- А что, белое платье мне пойдет?
- Ужас как пойдет!
- Но кого выбрать?
И Настя опять рассматривает свой список. Они с Маричкой припомнили всех неженатых парней в селе и в соседних деревнях, и даже нескольких женихов, которые ездят в город на заработки. Всего вышло пятьдесят четыре человека. Надо решаться. Настина мама очень хочет внучат. А Настя ничего не хочет, но список пишет.
Целый месяц Настя просит Маричку приглашать кавалеров то на пруд, то в сад. И смотрит внимательно — может, кому она особенно нравится. Но не похоже, чтобы так. И вот все сроки проходят. Остаётся в списке последний — городской Стасик. Его Настя и выбирает. Скоро свадьба. Можно резать свинью.
Миколка очень впечатлительный. Совсем не может выносить, когда режут скотину или птицу на мясо, плачет и убегает. Поэтому мама Миколки сегодня заранее посылает сына с пирогами в гости к Неониле. Дом Неонилы так далеко, что криков свиньи не будет слышно. Остальные дети остаются и подглядывают через забор.
Матрена, плача, указывает хряка, которого надо забивать.
- Что плачешь? Свадьба будет! - недоумевает Евдоха.
- Жалко, сама выкармливала.
- Свинья она на то и свинья.
- Ох, - закрывает лицо фартуком Матрёна и уходит.
За домом Матрёны среди высоких старых яблонь на покрывале сидят Настя и Светланка.
- Думаю, вот тут пусть твоя мама сделает складку. - Мама Светланки швея, к которой стоят в очереди все девушки в деревне.
- Ну вот это уже совсем лишняя складка, - со знанием дела доказывает Светланка. Лучше тут приделаем розу.
- Атласную?
- А хоть и атласную.
Их разговор прерывается криком.
- Ну вот, схватили, -  говорит Светланка.
Свинья кричит. Миколкин папа колет и колет, а свинья всё живая. Кровь льется так сильно, что Маричка смотреть не может, присела у заборчика и зажала уши ладонями. А Тарас смотрит, как  свинья бьется в руках у шестерых  мужчин. Но вот крики смолкают и свинья дергается тише, тише и замирает.

Месть Тараса и Миколки
На огороде стоит свадебный шатер. Столы поставлены на шестьсот человек: шутка ли — родня с двух сторон!  Из кухни носят еду, из погреба самогон. Маричка подходит к самой большой бутыли и примеряется — как раз по её росту.
А через несколько часов гости сидят за столом, молодым приносят каравай. Молодые ничего не едят из поставленного перед ними. Невероятное платье сшила мама Светланки для Насти — всё в цветах. Выкройка польская, самая модная. Стасик в чёрном костюме, к лацкану прикреплен белый атласный цветок.
Приходят музыканты. Невеста танцует со всеми, каждому дарит ленту. И с Тарасом танцует, и с Миколкой.
- Я знаю, что мы сделаем, -  говорит Тарас.
Тарасу удается унести туфельку невесты. Снова музыканты начинают играть. Но что это? У невесты нет туфли! Гости хохочут, а дружка жениха кричит, что покупает туфлю. Тогда Тарас выходит и продает туфлю, но не сразу, а поторговавшись.

 
Трактор
Солнце катится по розовеющему небу вниз. Среди соломки на поле стрекочут и звенят букашки. Рядом с покосившимся сараем пригибаются к земле отяжелевшие ветви яблони. А Миколка и Тарас сидят в тракторе и передвигают рычажки.
Маричка в трактор не залезала. Ходила вокруг да и нашла веревку. Верёвка не то, чтобы очень длинная и не то, чтобы очень короткая, накинута на одну из досок сарая.
- Как думаешь, Миколка, дотянется эта веревка до  трактора?
- Сейчас посмотрим.
Мальчики спрыгивают на землю и распутывают верёвку. Получается даже примотать веревку к трактору.
- Спорим это специальная тракторная верёвка? Чтобы трактор не укатился - его привязывают, - говорит Тарас.
- Как это он может укатиться? - спрашивает Маричка.
- Как-как. Как трактора укатываются? Пое-е-е-дет себе и подавит наши огороды.
- А ну-ка, мелюзга, выметайтесь отсюда! - в дверь заглядывает тракторист Борис. Он должен отогнать трактор в ремонт.
- Ах, - всплескивает руками Маричка, когда верёвка, связывающая сарай и трактор, натягивается.
- Интересно, порвётся ли веревка, - говорит Тарас.
- Известное дело! У трактора - лошадиная сила! - говорит Миколка.
Верёвка натягивается, сарай рассыпается, поднимается пыльное облако.
- Ну что, - говорит Маричка, - порвалась верёвка?
- Крепкая значит верёвка, -  говорит Тарас.

Помощники
Дид Петро зовёт внуков чинить крышу. Новая черепица сложена под стеной дома. Игорь лезет на крышу, Андрей несёт инструменты. Тарас и Миколка думают, что делать.
- Тут дед насобирал сокровищ, - кричит Андрей. - Вся крыша завалена мусором.
- А на трубе вообще сидит курица! - говорит  Миколка.
- Толстая и ворчит! Недовольна, что мы ей мешаем.
Старшие братья, Андрей и Игорь, начинают ходить по крыше, сбрасывают мусор вниз.
- Глядите, тут дневник! - Игорь вытаскивает из горы мусора старенький пожелтевший и рассыпающийся дневник. - Одни двойки! Отцу надо показать.
Миколка ползёт по крыше дальше всех и находит ворох старых газет. Он пытается ногой скинуть газеты вниз. Из кучи газет вылетают осы. Мальчики хватают доски, тряпки и начинают отмахиваться от жалящих ос.
Дид Петро, который наблюдает за ребятами, сидя на лавке около сарая, трёт глаза и удивляется: таких игр на крыше он за всю жизнь не видал. Надо объяснить молодежи, как чинили крыши в прежние времена! Но Миколка, за ним Тарас, Андрей и Игорь прыгают на стог сена и убегают к пруду. Глухой дид Петро остается около упавшей лестницы.
Подходит толстая курица и клюет дидов сапог.
- Вот молодёжь! - говорит дид курице. - Поиграли да сбежали. А кто же черепицу теперь класть будет?

Как Тарас в разведку ходил
Давид, Дмитро и Миколка играют за армию красных, а Тарас и Маричка за белых. Красные все попрятались. Генерал Тарас велит одной половине своего войска - Маричке - лезть в разведку на чердак, заваленный сеном, а вторую половину - то есть себя - ведет в курятник. С насестов спрыгивают куры, в воздух взлетают перья. Десяток пушистеньких цыплят, прыгая друг на друга, с пищанием выбегает из курятника.
- Ну, что здесь? - прищурившись, осматривается в темноте генерал Тарас. Вдруг он замечает какое-то шевеление в клетке для гусей и забирается туда. Дверца клетки захлопывается - красные привязывают дверь и, хохоча, убегают праздновать победу.
К Тарасу, сидящему в клетке, подходят птицы. Какая-то кура вообще садится прямо над его головой. Тарас сгоняет куру - еще снесётся - и думает, как же выбраться:
- Маричка, Маричка! - кричит он.
Маричка не слышит. Она на чердаке.
- Пока Маричка придет, можно и умереть, - думает Тарас и пробует разрезать веревку своим перочинным ножиком. Вот Тарас выползает из клетки.
- Как руки и ноги болят! Сейчас я задам этим красным! Вот вы где!
Генерал Тарас не верит своим глазам. Непримиримые соперники - Маричка и красные - играют в саду.
- О, Тарас, - кричит Миколка. - Давай сюда! Гляди, что нам дали! Это настоящий хоккей!
И Тарас, забыв обо всём на свете, кидается к маленькому белому пластмассовому полю.

Про то, как на людей среди бела дня нападают дикие звери
Маричка идёт домой от тетки Неонилы и несет целую верету моркови. Маричке всё время кажется, что кто-то идет следом за ней. Нет, на самом деле кто-то сопит и пробирается за придорожными кустами!
- Наверное, мальчишки, - говорит Маричка.
Никто не отвечает. В кустах кто-то фырчит.
- Может, это дикий медведь или разъяренный кабан? А может - оба?
Маричка бежит так быстро, как только может. Дикий зверь тоже бежит, проламываясь сквозь заросли вдоль дороги. Маричка забирается на холмы, перескакивает с камня на камень. Но по тому, как качаются кусты вдоль тропинки, она видит, что чудовище не отстаёт. Если Маричка останавливается, то и дикий зверь останавливается и ждёт.
Впереди последнее поле. И тропинка там уже идет среди травы, кустов-деревьев нет. Добежав до края леса, Маричка оборачивается. И тут огромная морда страшного чудовища смотрит прямо ей в лицо. Маричка бросает верету с морковкой и убегает.
Антонина вытягивает ведро из колодца. Услышав крик дочери, она выглядывает за забор и видит Маричку, которая со всех ног бежит по полю. Антонина бросает ведро, кидается навстречу девочке. Выслушав рассказ Марички, Антонина говорит:
- А ну-ка пойдем поглядим на это чудовище!
- Нет, - упирается Маричка,- ни за что!
Но Антонина тянет ее за руку: - Где верету кинула? Показывай!
И вот Маричка снова около страшных зарослей. На опушке леса в облаке цветочной пыльцы среди ленивых бабочек и гудящих пчел стоит корова тетки Неонилы и ест морковь, рассыпанную на белом платке.

Дракон
- А мы дракона завели!
Всякое бывало в Голохвастах. И козы, и овцы, и нутрии. Но драконов никто пока не заводил.
Довольный Миколка сидит на большой бочке, а деревенские детишки слушают его:
- Морда у дракона красная, страшная, глаза чёрные. А когда он вырастет, будет пыхать огнём. И кто меня обидит, я велю дракону того сжечь!
- А скоро он вырастет?
- На днях.
- Мы не будем больше тебя обижать, - говорят малыши. - А можно на твоего дракона поглядеть?
- Можно, - говорит Миколка. - Но дракон еще маленький совсем, ему нельзя мешать. - Вы приходите по одному, приносите драконью еду — пряники, конфеты, печенья, варенье. Родители вечером уходят, прибегайте и смотрите.
К вечеру во дворе у Миколки собираются маленькие паломники со всей деревни. На лавке около сарая складываются дары дракону. Красномордое, уродливое, никогда не виданное существо сидит в загоне и крайне недовольно нашествием посетителей. Страшенные наросты на морде и свисающая мясистая борода, длинная голая шея, скрюченный клюв, чёрное тело, скрытое в темноте сарая - всё это наводит ужас на пришедших детишек.
- А ну как он уже вырос и сейчас пыхнет огнем?
- Какой он страшный!
- Мамочки мои, настоящий дракон!
- Миколка, я нашел только маринованные кабачки. Это подойдет?
- Давай сюда, недотёпа! - Миколка берёт банку у очередного просителя и пропускает его к дракону.
Наевшись шоколадок и пряников, весь перепачканный в сладостях, довольный Миколка объявляет:
- Всё, на сегодня хватит. Дракону нужен отдых. Приходите в другой раз.
И выгоняет гостей за ворота.
Когда ребятишки отходят далеко и их восторженные разговоры затихают, через забор из соседнего двора перепрыгивает Тарас. Он подсаживается к Миколке, поедающему варенье, и спрашивает:
- Это что тут у тебя было? Какой дракон?
Миколка пододвигает к Тарасу гору сладостей.
- Это я индюка показывал. Ешь скорее, сейчас вернутся и всё поотбирают.

Неудачная покупка
Маричка не играет в песочнице, не смотрит за гусятами и не играет в куклы. У Марички горе. Родители купили нового ребенка. Маричка жалуется Миколке и Тарасу:
- Этот новый ребенок всё время кричит. Не дает спать по ночам.
- Ты же сама недавно была маленькой! - говорит Тарас.
- Я не была такой противной. Да еще если бы это была сестричка... А то брат. У меня уже столько братьев! Зачем мне еще один?
- Но и сестер у тебя много - Настя, Светланка...
- Сестры лишними не бывают!
- Должно быть, девочек разобрали до того, как в твои мама и папа пришли в сельпо, - говорит Миколка.
- Я тебе сто раз объяснял, откуда дети появляются, - говорит Тарас.
- Ты ничего в этом не понимаешь, - успевает сказать Миколка до того, как Тарас кидается на него.
- Ну вот, - вздыхает Маричка, глядя на катающихся по траве сцепившихся мальчишек. - Теперь и у меня дома начнется там-тара-рам.
Вечером Маричка приходит к Тарасу второй раз.
- Расскажи мне, откуда появляются дети.
- Известно откуда. Аист приносит.
- С чего ты взял?
- Я уже взрослый, мне родители рассказали.
- Ясно,- говорит Маричка.
Она идет через всю деревню к высокому столбу на обочине дороги, ведущей в город, и смотрит вверх. В огромном гнезде на одной ноге стоит аист.
- Даже если аисты и приносят детей, то откуда же они их приносят?
Девочка заходит к бабе Евдохе:
- Баба Евдоха, скажите, откуда аисты берут детей?
-  Боженька им посылает.
Боженька - тот, кто дал бабе Евдохе желтенькую секретную бумажку. Иногда баба Евдоха достаёт из-за зеркала листок и водит по строчкам пальцем, шепчет непонятные слова. Папа Марички, председатель колхоза, очень ругается на Евдоху из-за Боженьки. Вряд ли папа и мама договорились насчет нового ребенка с Боженькой.
Навстречу по дороге бежит Миколка.
- Где люди достают детей?
- Ну сколько раз вам повторять, - кричит Миколка. - В сельпо! Детей покупают в сельпо!
- Не может быть!
- Так только и может быть!
- Но вот Тарас говорит, что их аист приносит, а баба Евдоха — что аисты летают за детьми к Боженьке.
-  Аисты - сказки для малышей! Детей покупают в ма-га-зи-не!
- А сколько стоят дети?
- Чтобы купить ребенка надо много денег. Пять мешков.
- Пять мешков!!!! - Маричка возмущена. - Лучше купить вместо ребенка мороженое или платье.
Ночью в доме Марички зажигается свет, отец и мать выбегают из дома. Начинают лаять собаки. Деревня просыпается. Запрягают телегу. Дмитро едет в город за милиционером. Пропал новорожденный Маричкин братик. Маричка сидит около окна: смотрит, как суетятся взрослые и думает, сколько денег вернет магазин за этого бракованного крикливого малыша, которого она отнесла в сельпо. Пять мешков денег вернут или меньше? И еще - вернут ли одеялко? Оно всё-таки такое миленькое, с кружевами.

Повара
Тарас сегодня за старшего. Все взрослые уехали в город. Хлеб уже съели, кашу съели, творог съели, соленые помидоры съели. Делать нечего, надо готовить еду.
Тарас достаёт горшок-чугунок:
- Что будем готовить?
- Мороженое, - предлагает Маричка.
- Вареники, - предлагает Тарас.
- Это я не умею.
- А что ты умеешь?
- Ну я видел, как мама картошку варит.
- А как она варит?
- Чистит, водой заливает и на печь ставит.
Дети берут ножи и вытаскивают из мешка три картошки.
- Какая у вас грязная картошка, - говорит Маричка.
- Да и мелкая, - говорит Миколка, у которого картошка выпрыгивает из рук.
- Аййййй, - кричит Тарас. Он отрезал картофельную шкурку, но порезался и засунул палец в рот.
- Знаете, давайте ее так сварим, раз не получается почистить.
Дети кидают в чугунок картошку, наливают воду.
- Что-то вода очень мутная, - говорит Маричка, поднимая крышку чугунка.
- Так и должно быть, - говорит Тарас. - Чутку поварится - и можно есть.
Проходит час, другой.
- Наверное, пора снимать с печи, - говорит Маричка и притаскивает чугунок на стол.
- Знаешь, Тарас. У вас не только грязная и мелкая картошка. Но и печь не греет. Вода-то совсем холодная!
- Ну всё равно, она так долго стояла на печи, что точно приготовилась.
Тарас съедает свою картошку - со срезанным бочком. Миколка - маленькую и прыткую. Маричка - последнюю картошку.
- Ну и хрумчит!
Дети довольны:
- Ничего так приготовили!
- Даже лучше, чем мама!
- Да мама вообще готовить не умеет!

Честность
Маленький желтый автобус набит битком. Еще больше людей осталось на вокзале - не влезли. Вот женщина везет шесть больших подушек. Вот старичок с цыплятами. Бабуля держит корзину с поросёнком. Дяденька в шляпе и костюме держит горшочки с рассадой. Молодая женщина кормит грудью малыша. Рядом с Маричкой - старичок, у которого что-то капает из сумки.
Автобус едет до Грушевки. Открыты все окна, но жара всё равно страшная.
- Тётенька, моя бабушка не купила билеты! - кричит Маричка кондуктору.
Поначалу кондукторша делает вид, что не слышит, но потом ей приходится протискиваться через весь автобус, чтобы взять у маричкиной бабушки деньги. Бабушка не знает, куда спрятать глаза.
- Что же ты, девочка, так кричишь? - спрашивает кондукторша, отрывая билетики.
- В первых, надо всегда поступать честно. Какой пример бабушка подает мне? А еще я билетики собираю.

Увова
Нина Георгиевна поставила Миколке двойку. Миколка сделал досадную ошибку в сочинении.
- Молодец, - смеется Тарас. Братья всегда возвращаются из школы вместе. - Что за "увова"! Как тебе это пришло в голову только!
- Понимаешь, я хотел написать "У Вовы был старший брат Саша, как у меня - старший брат Тарас". Но отвлёкся посмотреть на Степку и Давида. Получилось "увовы".
Стёпка и Давид прогуливали сочинение, забылись и выбежали на школьный двор. Поэтому изобразили, что несут стекло — пошли медленно, широко расставив пустые руки. Учительница даже сказала:
- Вот какие молодцы Степан и Давид. Мы про них плохо думали, а они такими помощниками растут, стекло несут.
- Что же мне теперь делать? - спрашивает Миколка. - В дневнике двойка.
- Надо страницу вырывать. Или вон закинь дневник куда-нибудь и скажи, что потерял.
- Мама тогда точно в школу пойдет.
Мальчики доходят до пруда.
- А спорим, что я переплыву быстрее тебя, - вдруг говорит Тарас и бегом бежит к пруду. Тарас бросается в воду прямо в одежде, подняв над головой мешок с книгами.
- Как бы не так, - Миколка прыгает в воду, изо всех сил стараясь обойти брата.
Тарас оборачивается и прыгает на Миколку. Оба мальчика на несколько минут скрываются под водой. А потом плывут дальше.
- Это что же такое! - говорит мама Миколки, высыпая содержимое мокрого школьного мешка на двор. - И учебник мокрый, и дневник, все оценки смылись. Что теперь Нине Георгиевне скажем? Всё мокрое!
- Эх, - Миколка делает вид, что расстроен. - Это я Тараса спасал из пруда.
- Спасал Тараса? Это хорошо. Брата всегда выручай.
Тарас, который слушает этот разговор из окна, зажмуривает один глаз. Потом второй. И улыбается.

Баба Евдоха собирается помирать
Маричка пришла посмотреть на маленьких кроликов. Кроликов почти не видно в сене, но зато слышно, как баба Евдоха ругается на своего сына Петра:
- Ты не правильно выкручиваешь, вот так надо...
Правой рукой она закручивает мокрое полотенце от себя, левой - к себе.
Пётр делает ровно наоборот.
- Еще раз смотри, - показывает Евдоха.
Маричка вытаскивает котенка из сарая. Котенок маленький, рыжий в еле заметную белую полосочку. Пушистый.
Баба Евдоха опять не дает покоя Петру:
- Я тебе всё в тетради записала. На килограмм муки триста пятьдесят грамм воды...
Зачем дядьке Петру рецепт пирожков с вишнями? Совсем баба Евдоха сошла с ума...
Маричка заходит в курятник и вытаскивает только что снесенные куриные и утиные яйца, складывая их на большой мешок с кукурузой в амбаре.
Баба Евдоха ходит по двору за Петром с большим кабачком и объясняет:
- Вот такие кружки будешь отрезать... Уксуса на один литр воды будешь класть..
Зачем дядьке Петру рецепт маринованных кабачков?
- Зачем вы его учите пироги печь? - спрашивает Маричка, когда Петр не выдерживает и убегает со двора.
- А вот как я помру. А у него и жены-то нет. А если будет - теперь всё неумехи безрукие. Кто же ему пирожков-то испечет, кто ж ему помидоров-то насолит! - и баба Евдоха начинает плакать, вытирая слёзы уголками фартука.
- А когда вы умрете, бабушка Евдоха? - спрашивает Маричка.
- Да уж скоро, скоро, внученька! - баба Евдоха глубоко вздыхает и поднимается, идет доить корову, а потом несет в сторону кухни два ведра молока и переливает в бак.
- Молоко! - кричат с телеги, которая останавливается у дома.
- Молочник! - кричит Маричка.
И вот Евдоха бежит к телеге с баком молока.
Баба Евдоха говори молочнику:
- Ох, силы уже не те. Как-то без меня Петенька останется!

Подвиги
Тарас очень зол. Миколке удалось спрыгнуть с высокой вишни и сломать руку. Теперь Миколку все жалеют, он первый герой на деревне. У него настоящий гипс! Всё утро Тарас обижается и не заглядывает во двор брата. Сидит около зеленого забора - делает вид, что никакого ему интереса нет к Миколке перелезать.
- Проведай брата, - кричит мама. - Занеси того хлеба, что мы в городе взяли.
- Хлеб надо занести. Да и скучно. Не к сопливому же Стёпе идти, когда брат-герой - прямо за забором, - думает Тарас.
- Эй, Миколка! - зовёт Тарас, заглядывая в соседний двор.
Что за дела! Нет во дворе Миколки! А ну как он задумал что-то интересное и опять прославится! Надо срочно искать брата! Тарас перепрыгивает через забор, бежит по двору, осматривается - и на лавке Миколки нет, и на кухне нет. Тарас кладет хлеб на стол и бежит в сад. Так и есть. В саду Миколка. Около старой чугунной ванны. Мама Миколки собирает в ванную дождевую воду - для полива сада. Миколка почему-то стоит около ванной согнувшись, опустив голову и плечи в воду.
- Вот же молодец! - еще больше обижается Тарас. - Я там сижу, скучаю, а он тренируется дыхание задерживать! Чтобы меня на пруду обойти. И как долго выдерживает! А может, он что прячет? Ну как вытащу его и по шее надаю! Тарас хватается за рубашку брата и вытаскивает его голову из воды. Но что-то с Миколкой не так - он оседает на землю. Лицо его совсем синее.
- Утоп! - догадывается Тарас. - Пытался обойти меня да еще и утоп! Это ж теперь все только о нём и будут говорить! - и Тарас со злостью начинает колотить Миколку: - Я тебе покажу!
Миколка приходит в себя. Сидит, до пояса мокрый, и объясняет:
- Понимаешь, я  что-то увидал на дне ванной и решил приглядеться. Покачнулся и упал. А рука-то в гипсе - выбраться не могу. Хорошо, что ты пришел.
- А может, ты тренировался дыхание задерживать?
Миколка только машет руками.
Однако надо переодеть мокрую одежду и ребята уходят в дом, достают из сундука вещи.
- Слушай, - спрашивает Тарас, - а зачем ты всё-таки с дерева прыгнул? Чтобы меня обскакать?
Миколка отводит в сторону загипсованную руку, чтобы надеть рубашку и говорит:
- Герои должны совершать подвиги.

Серёжки

Маричке подарили золотые серёжки. Уши у неё не проколоты, но когда-нибудь мама обязательно позволит проколоть. Теперь вообще точно позволит. Раз серёжки уже есть. Да еще такие драгоценные - может, баба Евдоха всю жизнь на них копила деньги.
Маричка стоит перед зеркалом - то к одному уху приложит серёжку, то к другому. То мамину кофточку наденет и посмотрит, подходят ли сережки к кофте.
А что если расстегнуть дужку? Поглядеть, как замочек работает?
Маричка берет одну сережку и золотая дужка ломается.
Маричка прячет серёжки  в самый дальний угол шкафа и думает: - Что же теперь делать? Признаться - наругают. А не признаться - как? Ведь спросит, спросит мама, где серёжки...
Семья собирается на обед. Маричка сидит еле живая. Ничего не может есть, всё боится, что кто-то спросит про серёжки, в соврать она не сможет. Но взрослые заняты своими разговорами.
Прибегают подружки. Маричка играть не хочет - боится, что разговор зайдет о серёжках и придется их показать.
Проходит ужин. Все собираются спать. Маричка уходит в свою комнату и делает вид, что уснула. Но на самом деле она не спит. Она ворочается с боку на бок. Слушает, как убирают со стола, как уносят посуду, как укладываются спать.
Маричка подходит к шкафу и достаёт серёжки. Теперь она держит их в кулачке, под подушкой.
В окошке появляется луна. И Маричка смотрит, смотрит на неё. А луна такая же золотая, как серёжки. Вот луна укатывается в стог сена и Маричка не выдерживает, вскакивает с кровати и бежит к маминой кровати: - Мама!
Мама просыпается, зажигает свет: - Что случилось?
Маричка не может говорить, только рыдает.
- Что случилось?
Маричка раскрывает ладошку и показывает сломанную серёжку.
- И ты из-за этого весь день такая? И не спишь?
Маричка кивает.
- Отнесу мастеру, он починит.
- Правда? Починит? - спрашивает Маричка.
- Правда.
- Хорошо спится, когда не надо ничего прятать в шкафу! - думает Маричка, засыпая в своей кроватке.

Ворчун
Сегодня должны вылупиться утята. Правда, все про это позабыли. Только дид Петро ходит с клюкой возле большой коробки, укутывает наседку-качку, ставит коробку ближе к печке и ждет.
- Ты что, дедушка? - спрашивает Маричка.
- Жду утят.
- А зачем?
- А если я раньше помру и не увижу?
Маричка убегает, а дид ворчит на утку, чтобы высиживала скорее. Наседка не выдерживает и убегает. Дид ворчит, что даже утки сошли с ума и разучились насиживать. Он слушает, что происходит внутри яйца, разбивает яйцо и вытаскивает крошечного утёнка. Тот пищит. Дид вытаскивает второго, третьего. Скоро в коробке среди битых скорлупок пищит целый выводок. Утята мокрые, грязные. Дид смеётся - дожил, дождался утят в этом году. Шутка ли - девяносто лет. Каждый день словно последний. Дид выносит утиную коробку во двор и высыпает птенцов на травку. А сам садится на лавочку и смотрит, как дворовые птицы подходят к пищащим птенцам. Дид засыпает. Во сне он видит, что непослушные новорожденные каченята щиплют рассаду на огороде, и снова ворчит.

Лягушки
Сколько лягушат весной на пруду! Маричка ходит вокруг воды и не может наглядеться - оранжевые, розовые, салатовые, изумрудные лягушатки, малышки с желтыми спинками, с черными крапинками, с голубыми полосочками - каких тут только нет! Берег у пруда невысок и до лягушек можно дотянуться палочкой.
- А что если достать одну лягушечку? - думает Маричка.
И вот у неё в руке уже лягушонок, похожий на кусочек кирпича - красный, будто обожженная глина.
- Это самый красивый лягушонок на земле! - говорит Маричка. - Какой он крошечный!
Маричка набирает лягушек в подол, за пазуху. И эту хочется взять, и ту. Лягушки прыгают, ползают под платьем, а некоторые даже квакают. Слышишь?
Теперь можно идти домой и рассмотреть лягушек получше, разложив их на полу комнаты.
И Маричка начинает идти медленно-медленно, чтобы не поубивать лягушат. Маричка идет мимо зарослей, где на неё когда-то нападали дикие звери. То есть это сначала Маричка подумала, что за кустами дикие звери. А оказалось, что это корова тетки Неонилы шла за веретой, полной моркови. Но теперь Маричка ничего не боится и несёт лягушек через холмы к дороге и дальше, по широкой главной улице. Хорошо, что Тарас и Миколка не играют около дома - не то отобрали бы лягушат. Маричка доходит до своей калитки, заходит в дом.
Мама Марички, Антонина, с самого утра печет пироги. Она в фартуке, засыпанном мукой. А на столе на деревянной доске лежит тесто. Дид Петро тоже здесь, сидит, чтобы контролировать пироги и давать полезные советы. Антонина совсем не обращает внимания на советы, но дид  продолжает говорить.
Маричка показывается на пороге кухни и Антонина смотрит на неё: - Что это с тобой, почему платье шевелится?
 Антонина наклоняется и поправляет маричкино платье, лягушки начинают выпрыгивать.
- Да что же это такое? - кричит Антонина.
- Сколько холодушек! - говорит дид Петро.
Маричка пытается ловить лягушек, но они залезают под стол, под лавку, под сундук, в ведро, прыгают в открытый подвал.
Вечером дид Петро и Маричка сидят на лавке около забора.
- Лягушечки бедные мои! - говорит Маричка.
- Что-то мне плохо. Это от того наверное, что я много пирогов поел! - говорит дид Петро.
- Опять дид много пирогов поел. Лучше бы он посчитал, сколько горилки выпил! - говорит Антонина, открывая дверь, чтобы выпустить лягушек на улицу.

2014