Вот, оружие бросив, я начинаю ползти
в сторону от того, во что никогда не верил.
По камышу, по обочине. И на своём пути
мёртвых вижу бойцов - рядовых, командиров. Пере-
ползаю чужие заставы, огибаю наши посты,
бесконечную бесполезную отчизну - по самому краю.
У меня еще масса времени, а движения так просты,
что решительно несущественно всё, что меня окружает.

Каждую ночь зависала система/большая река.
Каждый день долгожданным подарком вскрывался, чтобы
гордости-предубеждению моего языка
внимала вязкая мгла/темнота овечьей утробой.
Мертвецы говорят из земли, боги с небес говорят,
смешивая с презрением/сочувствием краски побега.
Лаются за меня пускай враги и друзья -
земля дезертира хранит своего надёжнее неба.

Что в сердце твоём, страна, а что в твоей голове?
Полотна каких цветов себе соберёшь на стяги?
Неверные бесы, наверно, бессрочно живут во мне,
чтоб душу терзать словами святой и честной присяги.
Когда я это забуду, когда покину страну,
река моих сновидений носить мертвецов закончит,
смерть упростится до смерти, и только я не умру,
совесть пёрышка легче станет, а голос - звонче.

Когда, наконец, забуду, что рёбра сжимает тьма,
сияющая луна что выбивает выдох,
чтобы я мог стонать/осколочки вынимать,
пропаривать про живых и-и-и завывать про убитых.
Десять тысяч святых на длинных за мной следят,
десять тысяч других гудят на ультраподземных.
Все голоса свирепы, но отличаю я  
тихий ропот могильный от сладкого запаха неба.

Люди глядят из окон, бегут из жарких квартир.
О прошлом не говори - скажи спасибо, что жив.
Пусть летний город расплавит/сожжёт тебя, дезертир.
Никто не вспомнит тебя, и сам вспоминать не спеши.
Это уже не родной - послевоенный мир.
Но ты ни при ком, ни при чём. Ты нигде не служил.

 

Ось я лишаю зброю й починаю повзти,
повзти від того, в що ніколи не вірив,
ось обповзаю дороги та очерети,
обповзаю мертвих патрульних і розірваних командирів,

обповзаю чужі кордони, обповзаю фортечні мости,
обповзаю вітчизну – безкінечну і зайву.
В мене ще стільки часу, мені ще стільки повзти,
тому яка різниця, що саме я обповзаю.

Кожна ніч була повільною, мов ріка.
Кожен день був очікуваним, як дарунок.
Слова подяки й погорди злітають з мого язика.
Темрява – тепла й липка, ніби овечий шлунок.

З землі говорять померлі, з неба говорять святі.
Але навіть у їхній зневазі є співчуття і міра.
Хай мені немає куди іти в цьому житті –
розвалена чорна земля стереже дезертира.

Що в твоїм серці, країно, що в твоїй голові?
Я навіть не знаю з яких кольорів зшиваються наші стяги.
Біси стоять при мені – недовірливі і живі,
і дорікають мені словами моєї присяги.

Коли я все це забуду і заберуся геть,
коли перестануть снитись мерці, що спливають рікою,
коли в кожній смерті буду бачити просто смерть,
коли голос знову буде дзвінким, а совість легкою,

коли вже не лякатиме, як огортає пітьма
і як луною наповнюється кожен видих,
я теж говоритиму, говоритиму з усіма,
говоритиму про живих, говоритиму про вбитих,

Десять тисяч загиблих слухають у землі.
Десять тисяч святих слухають над головою.
Голоси загиблих далекі й від цього злі.
Голоси святих теж злі й пахнуть травою.

Люди визирають із вікон,
вибігають з теплих квартир.
До літнього міста
вертається дезертир.

Ховається від розмов,
як від вогню.
Не пам’ятає адрес,
не пізнає рідню.

І рідня теж, вертаючись
до будинку свого,
не пізнає його,
не пізнає його.

Сергій Жадан